Годин не спостерігаю

38

— Ти що, не носиш годин?

Уявіть собі. Так, колись, класі в третьому, здається, мені подарували на день народження маленькі наручний годинник з усміхненим сонечком на циферблаті. Я був надзвичайно ними гордий і носив, майже не знімаючи. Потім я ріс, росли і години — в розмірі браслета, так і функціонально. Один час навіть користувався надзвичайно модними годинами з калькулятором. Пізніше — більш традиційними. І цифрові, і стрілочні, і з календарем, і без… Годинник стали ускладнюватися.

Вже скінчивши інститут, пішов по зворотному шляху: годинник мої спрощувалися, в останніх це був просто циферблат, навіть без чисел. До того Екшн шло, що один раз, сильно втомлений, на запитання «котра година?», просто повернув руку з годинником до запитувачу, а той здивовано запитав, як же тут дізнаватися час.

Відкотимося трохи назад, коли стали з’являтися мобільники. Спочатку прості, потім з безліччю різних опцій. Хвалилися Люди, що їм тепер не потрібно тягати із собою купу гаджетів, коли в телефоні є і калькулятор, і фотоапарат. Над людьми, які носили з собою все це окремо, звичайно, не сміялися, але дивувалися: навіщо займатися непотрібними речами? Проте ж…

Сьогодні у мене в одній кишені телефон, в іншому — планшет, в рюкзаку — ноутбук, і у всіх є годинник. Годинник є на панелі приладів в машині. Годинник є на зупинках громадського транспорту (іноді й усередині транспорту) і на багатьох міських будинках. Я вже не кажу — в оселях, офісах… Скрізь, одним словом.

Так що Так — я не ношу наручних годин. У звичайному житті мені вкрай рідко потрібно знати час. Але якщо раптом знадобиться — я його впізнаю.

Начебто нічого такого задолбательного? Згоден. Але благаю, не робіть такі круглі очі в наступний раз.